Бліц-інфо. Новини Івано-Франківська | Івано-Франківський вернісаж: як місцеві художники малювали втрачені вулиці

Опубликовано: 29.10.2018

МОСКВА, 28 марта. /ТАСС/. Посол США в Молдавии Дерек Хоган позволил себе беззастенчиво и безапелляционно вмешаться в процесс формирования правящей коалиции по итогам парламентских выборов в республике. Об этом заявила в четверг на брифинге директор Департамента информации и печати МИД России Мария Захарова, смотрите на сайте https://moldflowers.md/ru/buchete/buchete-comestibile/din-bomboane.


200 доларів за добу бойових дій готові платити херсонцям терористи

"Распространенное на днях в Кишиневе так называемое открытое письмо Хогана к молдавским парламентариям - это документ поистине уникальный по своей прямолинейности, по своему цинизму, - отметила она. - Это уже даже не highly likely (с высокой степенью вероятности). Это открытый диктат Молдавии со стороны США. В нем [письме] прямо утверждается, что единственная верная дорога граждан этого государства к лучшей жизни - это "укрепление отношений с США и Европой", а все проблемы можно решить путем "возвращения к западным ценностям".


Бліц-інфо. 1. Віталій Тимошенко

"Но и этого мало, - продолжила дипломат. - В обращении, которое, кстати говоря, больше похоже на инструктаж, подробно расписывается, как и какие внутренние реформы должны проводить молдавское государство и общество, как укреплять кибербезопасность и ужесточать контроль за иностранными компаниями, которые стремятся влиять на критически важную инфраструктуру, как диверсифицировать источники получения энергоносителей и так далее".

1. Надо выбирать девицу не моложе двадцати пяти лет, ибо очень молодые девицы почти всегда бывают ветрены, непостоянны и капризны.

2. Нужно искать у выбираемой невесты голубые глаза — такой цвет глаз означает тихую покорность мужу.

(Из дальнейшего текста следует, что чёрные глаза означают вспыльчивый и коварный характер, серые — склонность к щегольству и расточительству, карие — признак сплетницы, перейдите сюда https://moldflowers.md/ru/buchete/buchete-comestibile/din-bomboane. — Примеч. ред. )

3. Дом можно брать за женою только в том случае, если она подпишет его на имя мужа, иначе она будет постоянно упрекать мужа, что он живет в ее доме, а при большой ссоре может случиться, что жена выгонит его совсем из дому.

4. Перину за женой нужно брать одну и никак не лебяжьего пуху, ибо таковая слишком нежит людей и делает слабыми к работе.

5. Чтобы узнать, насколько она пристрастна к удовольствиям, предложить ей различные прогулки, вечера, балы, театры, и если она откажется, то это явно доказывает её равнодушие к суете мирской.

6. Блондинки бывают почти всегда хорошего характера, то есть, тихи, скромны, любящи, нежны и благонравны.

7. Брюнетки пылки, страстны, капризны, но, несмотря на это, любят своих мужей до безумия.

8. Хитрость, пронырство, коварство, лисья злоба, лукавство, лживость, трусливость, вот явные и отличительные черты характера рыжих.

9. При выборе жены следует основательно узнать, есть ли в ней порок упрямства. Для этого надо ей предлагать различного рода вещи против её желания, и если она хладнокровно будет подчиняться вашему желанию, то это означает, что упрямства в ней нет.

10. Нужно обращать внимание, чтобы жена не особенно была склонна к нарядам и кокетству, ибо это порок и порок большой. Кокетливая жена имеет страсть к поклонникам и поэтому будет стараться, чтобы за ней ухаживали молодые франты. < . .. > Придёт, например, муж после работы домой и хочет говорить о всяких делах, но у жены сидят гости, преимущественно молодые люди с чёрненькими усиками. < . .. > Муж хмурится, но, не желая показаться грубым, идёт и садится с женой, где Виктор Николаевич, молодой шалопай, говорит разный вздор, а кокетливая жена умирает со смеха.

11. Нужно желать, чтобы жена была 1) послушна и тиха, 2) не капризна и трудолюбива, 3) чтобы любила своего мужа, 4) была бы рукодельница, 5) в хозяйстве имела бы толк и смышлёность, 6) умела бы хорошо воспитать своих детей.

https://leninka-ru.livejournal.com 

Хотілося б назвати цю статтю «Станіславський вернісаж», але Станіславом ми були протягом 1940-1962 років.

 Переважна більшість картин датована пізнішим періодом, коли місто вже носило ім’я Івана Франка. Хоча, одна акварель написана під час війни, пише  “Репортер”.

Втрачені вулиці його дитинства

Художника Михайло Зорія (1908-1995) можна вважати корінним живописцем міста на Бистрицях, оскільки він народився у Станиславові. Рано втратив батька, після завершення української гімназії працював вантажником і чорноробочим на будовах. За протекції Богдана Лепкого поступив на малярський факультет Краківського університету. Потім у Станиславові малював афіші й декорації для вистав, викладав малюнок в українській купецькій гімназії та середніх школах, розписав каплицю редемптористів, яку знищили при будівництві пологового будинку. Головним досягненням майстра є пам’ятник композитору Денису Січинському, який відкрили у 1943 році.

Після війни художник отримав 10 років «за антирадянську агітацію». Можливо, його підозрювали у зв’язках з ОУН, а може, не змог­ли пробачити, що пам’ятник за його проектом постав у часи німецької окупації. У в’язниці Зорій ледь не помер від дистрофії – у свої 39 важив лише 39 кг. В’язничне начальство вчасно помітило талант живописця і залучало його до оформлення наочної агітації. «За зразкову поведінку» звільнився на три роки раніше.

У Станіславі його не хотіли приймати до Товариства художників – прообразу сучасної спілки. На життя заробляв учителем малювання і креслення у російськомовних школах № 1 і 14.

Біограф Зорія, мистецтвознавець Володимир Баран зазначав, що у 1930-х той створив цикл малюнків «Вулиці мого дитинства». На них міжвоєнний Станиславів, вуличні торговці, ліхтарники, бродячі майстри, нечисленні авто, кінні фіакри. На жаль, роботи були вилучені при арешті художника і їхній слід загубився.

Втім, дещо збереглося. Наприклад, у Музеї мистецтв Прикарпаття є чорно-біла акварель «Катедральний собор у Станіславі». Вона написана у 1942 році і показує звичну нам катедру з незвичного ракурсу. Це вид з вулиці Курбаса, прямо – площа Міцкевича, праворуч – кам’яниця № 7, з аварійними атлантами.

Друга робота майстра, на який ми зупинились, називається «Вид з вікна квартири на вулиці Розумовського» і датована 1968 роком. Довший час художник жив у комуналці на вулиці, яка носила ім’я не українського гетьмана, а радянського генерала. Нещодавно її перейменували у Теодора Цьоклера. Це район так званої Німецької колонії, де збереглось багато старовинних особняків. На передньому плані бачимо будинок № 7 (нині сильно перебудований), позаду темніє школа № 14, а на обрії сторчить димар електростанції.

Сучасний Франківськ не забув свого живописця. У 1995-му, після смерті художника, одну з вулиць Німецької Колонії назвали іменем Михайла Зорія.

Місто шістдесятих

Реставратор і краєзнавець Зеновій Соколовський писав, що кожен медик повинен знати латину, а кожен архітектор мусить малювати. Леонід Попиченко (1937-2018) яскраво це підтвердив. Він уродженець Черкащини, хоча доля намертво пов’язала його із Галичиною. Після школи хлопець поступив до Львівської політехніки на архітектора. При розподіленні у 1960-му потрапив до Станіслава, а через два роки (!) став головним архітектором міста.

За 20 років на керівній посаді Попиченко, як співавтор, брав участь у розробці проектів ательє мод на розі Незалежності і Січових стрільців, Будинку художника, добудови головпоштамту. За Білу хату (обком партії) отримав грамоту Держбуду України та Національної спілки архітекторів. Саме за керівництва Попиченка стометрівка стала пішохідною – третьою в СРСР.

А ще він аквареллю та гуашшю малював історичне середмістя Івано-Франківська. На «Етюді з катедрою» можна побачити, як у 1960-х виглядав майдан Шептицького. Тоді він був площею Урицького – начальника пет­роградського ЧК, який не мав до нашого міста жодного стосунку. У катедрі містилась православна церква. На площі розміщувався центральний автовокзал – аби вивільнити місце під парковку й буфет, безжально знесли барокову дзвіницю.

А це «Вулиця Галицька». Надворі 1966 рік, до будівельного буму ХХІ сторіччя ще далеко, тож центр міста ще може слугувати декораціями для зйомок історичного фільму. Але в очі знов кидаються автобуси – дається взнаки близькість автостанції. Хоча головним героєм тут, безперечно, є стара архітектура.

Від сецесії до «панельок»

Його називали найкращим акварелістом області, хоча він планував бути скульптором. На вулиці Вовчинецькій, 10 висить анотаційна дошка, яка зазначає, що тут мешкав художник Микола Більчук(1928-2005). Він народився на Хмельниччині, в родині сільського дяка. У сільраді не знали, як записати професію батька, тому зазначили просто – «служитель культу».

Закінчив львівське художнє училище за фахом скульптури, потім станіславська художня артіль, армія, демобілізація, навчання у станіславському педінституті. Талановитого студента помітили та залишили викладачем образо­творчого мистецтва у рідному виші. У 1964-му він поїхав до Угорщини викладати малювання у школі для дітей радянських військових. Ті кілька років за кордоном повністю змінили його мистецькі пріо­ритети. Якщо до того художник писав природу й натюрморти, то після знайомства з Будапештом почав замальовувати міські краєвиди. Після повернення малював Франківськ. Більшість його робіт припадає на сімдесяті – початок вісімдесятих, коли Більчук очолював дитячу художню школу.

В його доробку багато акварелей, але ми зупинимось на двох. На цьому малюнку видно теперішню вулицю Шашкевича, яка раніше носила ім’я космонавта Комарова. Тоді стометрівка не була пішохідною, і тут їздили автівки. Зверніть увагу на ліву частину малюнка – молочного кафе ще нема, на його місці стоїть потужний кам’яний паркан.

А над локацією цієї акварелі довелось добряче поламати голову. Ніби знайомі будинки, але одразу не скажеш, де це. Річ у тому, що художник обрав досить незвичний ракурс – подвір’я дев’ятиповерхівки № 22 на Набережній Стефаника. Її під’їзд ми бачимо ліворуч, навпроти – торцевий бік будинку № 20 з аптекою на першому поверсі. Більчук також увіковічнив маленьку хатинку, що виходила на проїжджу частину, від якої тепер навіть сліду не лишилось. У 1970-х цей район вважався новобудовою, тепер це «старі радянські панельки». Можливо, років за п’ятдесят будинки віднесуть до «історичної забудови Івано-Франківська»?

Якщо Ви помітили помилку, виділіть її мишкою і натисніть ctrl+Enter